terrorists-crying_00365261

Бонусні милі

Різдвяне оповідання.

 

 

Отже, я пустився берега. Знято депозит, що його заощаджувано впродовж трьох років потом і жовчю офісного працівника. Влаштовано безстрокові вакації. Я дозволив собі вечерю в дорогому ресторані, замовив те, чого ще ніколи не куштував: рибну страву з французькою назвою і сирне фондю на п’ятьох осіб. Мені досі стоять в очу їхні тупі, зачудовані обличчя, коли, здавалося, весь ресторан витріщався на ідіота, що мовчки, сам-один, дещо вимушено вмочав сухарики у вишукану сріблясту каструльку. Це було приємніше, ніж їсти, і запам’яталося. Ненадовго – назавжди.

Квитка, звісно, купив теж найдорожчого: у бізнес-класі, до того ж замовивши купу безпотрібних послуг: особливе меню, заброньований готель на летовищі, місце біля вікна і, вже зовсім на сміх, лотерею для пасажирів на 500 тисяч євро. Сайт авіакомпанії кричав: «Ще й допомагаєте дітям-сиротам!» – особливо дурацька вигадка менеджерів. Та й пункт призначення вибирав так, щоб заплатить якнайбільше. Курортний архіпелаг – пахуча листівка з пальмами! – за тисячі миль звідси, на відпочинок на якому я навряд чи коли-небудь заробив би чесною працею.

Був і додатковий плюс, адже, слава Аллаху, на цьому авіарейсі таких як я люденят не буває. Тільки ті, хто живуть насправді, ніяково ховаючи за душею тисячі маленьких зрад щодня. Був і мінус: по купівлі квитка зосталося зовсім мало грошей. Зрештою, витрачати їх мені не судилося, не судилося й побачити курорт, тож я не переймався.

Вночі напередодні відльоту почувався тривожно. «Чи не подзвонити, бува, до старих?» – майнула думка, але щойно в пам’яті озвалися їхні істеричні голоси, на мене найшла така знеохота, що навіть пальцем поврухнути було важче, ніж злодію, якому відтяли обидві руки за крадіжки. Дзвонити до Меліси було б блюзнірством. Ні, це життя я більш не міг жити.

Решту ночі я спав спокійно, вдень складався. Це було непросто, адже туди, куди збирався я, ніякі речі не могли стати в пригоді, а їхати без валізи я таки не міг. Напхав був її зимовими речами, але згодом викидав усе назад, щоб не залишати їхнім підозрам найменшого шансу (хто ж бере в тропіки теплі черевики?). Прикра порожнеча посеред валізи не давала мені спокою. Потім я склав у неї кілька книжок, якусь чоловічу косметику, дві-три футболки і штани. З собою я взяв фотоапарат і лептоп.

І ось настали мої п’ять хвилин слави. Вщерть заповнений двоповерховий аеробус із двома сотками добірного людського сміття – і я, начинений вибухівкою, як пиріжок, усміхнений месник, жива бомба. А зовні таке саме усміхнене сміття – не думайте, що я мав ілюзії щодо себе. На стійці бізнес-класу я реєструвався вперше в житті. Дівчина в уніформі, просто як на рекламі, прийняла мою валізу. «Як пасажир бізнес-класу, ви маєте ще 25 невикористаних кілограмів, бажаєте здати ще щось?» 25 кілограмів тротилу вам би. Звичайно, я чемно відмовився. «Летите в один кінець?» – спитала вона з усмішкою, простягаючи посадкового талона. У відповідь я теж усміхнувся: «А ви би звідти повернулись?»

На безпековому контролі, як завжди, були великі черги, але я не знав, чи маю право проходити вільно як пасажир бізнес-класу, тож вирішив не сунутися зі своїм особливим багажем. Тут я одверто нудьгував. Якусь жіночку з немовлям змусили роззутися – я подивився на цю комедію з інтересом. Поки я скидав паска, діставав із кишень дріб’язок і ключі, митник зиркнув на мій посадковий талон. «Ого, а вам далеко! Вакації?» Я кивнув і пройшов крізь рамку. На екрані в співробітника служби безпеки пропливала тінь мого лептопа. Раптом до нас підійшов типчик із сек’юріті, який ошивався був трохи осторонь.

«Я перепрошую, чи не могли б пройти зі мною в кімнату для огляду? Не забудьте речі, будь ласка».

Типчик був майже незворушний, його poker face псував хіба що зарис усмішки, наче висвітленої рентгеном із дна валізи. Але жижки мені затрусилися.

У кімнатці десь на 15 квадратів стояло двоє столів і з наплічником возився якийсь чорношкірий. Типчик провів мене до свого товариша в латексних рукавичках. Мене починало конкретно нудити.

«Відкрийте свого лептопа», – сказав латексний чувак.

«Дістаньте з чохла».

«Увімкніть».

«Дякую, проходьте».

Я на автоматі вимкнув комп і повільно спакував його назад у футляр, а охоронці вже возилися з кимось наступним. Я ледве не виблював містеру Латексу на краватку. Їх не зацікавив ані мій фотоапарат, ані ключі з незвично великою висулькою-мікімаусом, яка не вміщалася в долоню.

На паспортному контролі пропустили без питань. Скрізь були розвішані фотокартки розшукуваних терористів, з бородами і в чалмах, між яких я пошукав Мустафи (не було). «Ну й пики», – сказав я до сусіда в черзі.

Вештатися в д’юті-фрі не хотілося, грошей уже лишалося зовсім катма, як і сидіти в залі очікування, зате я мав пріоритетну посадку, тож рушив до своєї брами. Волів одразу сісти в літак і розслабитися. В економ-класі як завжди панувала метушня і верещали діти. Мій салон був порожній, тихий і прохолодний; здається, кондиціоноване повітря надходило до мене раніше, ніж до решти. Я зручно вмостився і простяг ноги на повну довжину, нарешті відчуваючи себе людиною. Аби ж уже злітали швидше – я, щиро кажучи, побоювався, що в останню мить усе може якось розкритися. Мені ставало дедалі важче терпіти. Все навколо набувало химерного зеленого відтінку. А ще ж попереду був зліт. На щастя, всі місця коло мене були вільні. «Не так багато людей літає бізнес-класом», – відзначив я не без задоволення.

Авіалінії були дорогі, все робилося вчасно і доладно. Стюардеси показали правила безпеки, нагадали про лотерею і розпродаж парфумів на борту. Ми трохи поманеврували на злітних смугах і – всі подумки охнули, принаймні я ніколи не міг позбутися цього внутрішнього «ох» у момент, коли піднімаєшся над землею. Мені було дуже важко, значно важче за всіх: літак розвертався кілька разів, роблячи при цьому, здавалося, повний оберт у повітрі, і я тільки ціною шаленого зусилля волі не виблював коштовний вміст свого шлунка у паперовий пакетик в кишеньці переді мною.

Ті десять чи п’ятнадцять хвилин були як п’ятнадцять днів, але літак таки вирівнявся, і я благально зиркнув на стюардесу. Вона всміхнулася до мене й очима показала напрямок до вбиральні: можна. Я притьмом кинувся туди і, ледве зачинившись, нахилився і потягнув за прив’язану до зуба нитку, інший кінець якої йшов у мої нутрощі. На його кінці був прив’язаний презерватив, заповнений 500 мілілітрами розчину пластичної вибухівки марки С4. З кількома блювальними спазмами я витягнув його на світ Божий. Таке, наче тебе зачепили риболовним гачком за кишки і тягнуть. Боявся пошкодити презерватив зубами; минулося.

Я промив шлунка марганцівкою, розвівши її в воді з-під крану. Навіть після цього мене ще нудило; я висипав у долоню кілька піґулок від харчового отруєння і ковтнув не розжовуючи. У голові шуміло від усього зразу. Я обережно перелив С4 у порожню сувенірну фляжку, яку весь час мав при собі, і сховав за туалетним бачком. Тьмарилося, та почувався я загалом незле. Переді мною були найп’янкіші миті мого життя – я мусив насолодитися всім, що змушує так чіплятися за своє нікчемне життя цих багатих покидьків. А потім ступити в солодку магму небуття.

Перш ніж іти звідти, я дістав ключі і зняв із кільця висульку. Поклав долі, з розгону роздушив її п’ятою. Пластик висульку тріснув і розлетівся на кілька шматків. У металопластик погіршеної якості був залитий компактний детонатор для пластидів завбільшки з одноразовий шприц. Я відґвинтив пробку фляжки і накрутив детонатора замість неї. Різьбу спеціально підігнали люди Мустафи. Готову бомбу знову заховав за бачок. Ще раз виблював і запив пігулками.

Похитуючись, я повернувся у своє затишне кубельце бізнес-класу. Дорогою дивився всім в очі й намагався побачити якомога більше облич. Я уявляв, як їх розносить на криваве обсмалене шмаття, і жодне з них не збудило в мені найменшої крихти докору чи співчуття. Я задоволено всівся у зручне крісло і, з приємністю витягнувши ноги на всю довжину, натис кнопку виклику стюардеси. «Моє замовлення, будь ласка, – мовив із відчуттям власної переваги. – Я замовляв спеціальне меню». Поки несли обідати, я скористався нагодою і знову втупився у вікно. Між рідкими хмарками, мов на об’ємній мапі, пропливали невеликі містечка, розділені барвистими нивами і лісами. Пречудова стояла погода. Цікаво, де ми тепер летимо?

«Прошу пана», – стюардеса чемно нахилялась до мене з-за візочка із блискучим начинням. Мені схотілося, щоб вона торкнулася мене, але це не входило в перелік послуг бізнес-класу, тож я взявся до закуски – подали рататуй, насправді дуже смачний. Коли дівчина підвезла крем-суп із трюфелів, я нарошне підбив їй руку, і трохи густої, теплої рідини крапнуло мені на штани. Я застиг із супом, задоволено відзначаючи кожен дотик її руки із серветкою. Мене досі нудило, проте супу було небагато і я швидко впорався, недоївши лише дещицю. Шукрут і десерт привозила вже інша дівчина. Але тепер на вигляд їжі мене так замлоїло, що я трохи не виблював суп і рататуй у паперового мішечка. Нового замовлення їсти вже не став.

Мені здалося, та стюардеса здогадалася, що я підбив її не просто так, і я, щиро кажучи, трохи засоромився. Треба було розвіятись; я вирішив увімкнути радіо. Я думав, що кожен із цих продажних шкур може слухати тільки оперу, тому обрав канал із класичною музикою. На жаль, тут авіакомпанія, попри ввесь їхній статус і престиж, залажала: канал не працював. Я знову натиснув кнопку і попросив – перепрошую, радше наказав – увімкнути телевізор.

Мені таки подобалося командувати і, слід сказати, незле виходило. З півгодинки я дивився дуже цікаву пізнавальну передачу про тисячолітнє місто, сховане в джунґлях, обплетене ліанами і заселене мавпами, оточене кістяками учасників провалених археологічних експедицій. Тоді зненацька спохопився, як від будила, і подивився на годинник: ми в повітрі дві години. Вийти до вбиральні, дістати свою путівку до раю і рушити туди навпростець?

Еге, нема дурних: я відбив менш як 20 відсотків від суми квитка.

Задовго до цього дня я вирішив, що зроблю останній і найважливіший, може, єдиний вчинок у своєму житті лише перед приземленням, в останню годину польоту, лише коли сповна використаю все, за що заплатив. В цьому й полягав мій план: дозволити собі невеличке послаблення перш ніж стати людиною. Це моя невеличка винагорода за крок, що, хай йому грець, вимагає мужності – так, мужності! Як раціональний чоловік, я не міг бути певен, чи на мене чекає винагорода там, коли вже буде по всьому; тож чи не природно було б винагородити себе, як добряче вишколену тварину за правильно виконаний трюк: грудочкою цукру.

Про всяк випадок я таки сходив у туалет і, справивши природну потребу, пересвідчився, що мій останній козир на місці. У животі пекло пеком, наче в кожній кишці відкрилося по три виразки. Шкіра обличчя задерев’яніла і погано слухалася, коли я йшов, мене водило, а думки танцювали якусь з біса розвеселу матроську польку. Але блювати більше не хотілося, і настрій був досить оптимістичний. Потім я гортав журнальчик авіакомпанії. Кінець кінцем, я за це теж заплатив, всі ці розумні довбодятли з редакції мають свій окраєць красивого життя моїм коштом.


Роки й роки тому, коли я ще тільки бився лобом об скляну стіну свого власного безповітряного простору, намагаючись будь-якою ціною не накласти на себе руки в замкнутому колі «метро» – «роботка» – «спатки», ми мали суперечку з Мустафою. Він тоді ще не носив бороди, тільки тижневий заріст на обличчі, і ховав лагідну, вишневу усмішку в складки картатого шарфа. «Учителю, – спитався я його, хоч він був на два роки молодший за мене, – я не ставлю під сумнів щирості й правильності учинків наших братів і мудрості провідників, але що ми можемо досягти, вмираючи поодинці, навіть якщо вб’ємо таким чином сотні, тисячі? Кафіри затамують лють і тільки ненавидітимуть нас іще запекліше. Вони помстяться на наших братах. Ми ж не розхитаємо їхньої моці; ми вразливіші, ніж вони; на їхньому боці сила і влада».

Мустафа дивився на мене своїми гарними, жіночими очима. «Влада виростає з цівки рушниці, казав великий Мао – ти зле штудіюєш мудрість кафірів. Не журися о загиблих побратимах, бо в мить смерті вони повертають собі людську гідність і людське єство. Помста ж владущих дасть нам тисячі, мільйони скривджених і свідомих своєї кривди; з цих іскор розгориться багаття великого повстання, коли новий вогонь повіє над світом».

«Новий вогонь? Мустафо, хіба ти не бачиш – наші брати згноїли свої душі, вони не міряють більше світ гідністю, вони хочуть жити солодко. Вони не хочуть ні вбивати, ні вмирати. Шейх Осама став в обороні правди – і його вбито, а сили його розсіяно. Халіфат розвали дві гнилі держави і оголосив кафірам війну – а ми, праведні серед кафірів, дали військові ісламської якісь жалюгідні сотні, тисячі. До повстання ніколи не дійде, ми назавжди залишимося самі».

«І тому ми повинні йти на смерть, щоб відкривати очі засліплим братам на ніщоти їхнього життя».

«Але вважай, Мустафо, – казав я, – я не кажу за саме вбивство, бо нема нічого противнішого Аллаху, ніж по правді чинити з ворогом, а на Всевишнього лють таїти. Я кажу за смерть праведних: якщо вона принесе скорий, негайний рятунок, якщо від неї буде прямий зиск для вірних – здобутком буде така втрата. Але коли користь із смерті моєї чи твоєї губиться десь у майбутньому? Що як вона відкладена на століття, так що коли й настане, зв’язок із нашою смертю пролягатиме через такі числа смертей, йтиме такими манівцями, що майже загубиться? А що як ніколи не прийде наша побіда? Кафіри вигублять вірних до ноги, а брати наші стануть нам ворогами».

Мустафа не одразу відповів. «На все воля Аллаха. Йому любий той, хто чинить його волю».

«Але звідки мені знати, чию волю я чиню?»

«Не чини, як не знаєш».

Я не мав що відповісти, і суперечка припинилася сама собою. Мустафа незворушно усміхався в шарф, проте відтоді в нашім гурткові про мене поширилася слава як про опортуніста й нездатного до рішучої дії. Мене ніхто не зачіпав і не соромив, але всі важливі справи, тобто майже все, крім обговорення революційної літератури, робилося без мене. Часто товариші раптово припиняли бесіду, бува я несподівано надходив до гурту.

Коли я нарешті сам приступив до Мустафи з ідеєю й готовністю її виконати, він недовірливо дивився на мене. Я майже певен, що й він, і його зверхники підозрювали комбінацію спецслужб із метою поховати цілу мережу. Але затим вони поступилися. Я сам вигадав і спланував усе: справді, що може бути простішим, аніж пронести вибухову речовину на літак всередині власного тіла – у шлунку? Мене аж диво брало, що ніхто ще до такого не додумався.

Спершу всі мене брали на кпини. Добре, сканери безпеки аеропортів читають тільки зовні, не всередині тіла. Але їстівна вибухівка, якщо така існує, до зльоту почне перетравлюватися, неїстівна – за визначенням отруїть виконавця, ще поки виникне слушна нагода, і він не зможе виконати підрив.

Я приніс на засідання гуртка старе видання «Депешів» Майкла Герра, де була історія, як у В’єтнамі наїдалися С4, щоб викликати тимчасовий розлад і уникнути фронту. Отже, моментально вибухівка не вб’є. Потім уже Мустафа сам знайшов статтю з журналу Lancet початку 80-х років, де розглядалося один такий випадок. Лікарі розрахували смертельні дозування на кілограм ваги тіла. Я міг з’їсти десь 250 грамів без прямої загрози для життя. Нам довелося піднімати армійські обрахунки: сто грамів С4 – зона безпосереднього вибуху метр у діаметрі. Двісті грамів нам мало вистачити, щоб зробити достатню пробоїну в корпусі, спричинити розгерметизацію і навіть розлам літака навпіл. Плюс ефект від вибухової хвилі, паніки і так далі.

Роздобули півкілограма пластиду. Випробували спочатку на свині: після 50 грамів кабан відбувся добрячим розладом шлунку. Але не здох ні за тиждень, ані за місяць. Хлопці приготували водну суспензію з двомастами грамами С4 – «пекельну колу». Так було б легше спожити і затримати в організмі.

Але стояло питання детонатора. Пластиди дуже стійкі до нагрівання, іскор, ударів і струсів. Потрібна скерована дія тиску й нагрівання, яку дає тільки детонатор. Роздобути, перекроїти його було, може, найскладніше. Один із наших придумав залити його в металопластик у формі висульки на ключі.

Звичайно, все одно нічого з цього не вийшло б. Пластид роз’їв би мій шлунок, у кишках відкрилися б виразки, я блював би і, може, навіть знепритомнів як від будь-якого отруєння хімікаліями. І тут я згадав історію, яку колись мені розповів однокурсник із університету, син мігрантів десь із України чи Молдови.

Ішлося про те, як у радянську в’язницю передавали горілку. Її набирали у презерватив, який потім закручували, прив’язували ниткою до зуба і ковтали. Ризик був у тім, що можна вдавитися, презерватив міг тріснути або, ще гірше, нитка могла перерватися чи й одв’язатися. Пристрій могли й помітити. Але шанси на успіх зростали разів у десять.

Найкращі ідеї приходять з випадкових перехресть. Наша група була маленька і не мала підтримки справді великих організацій. Може, Мустафа тішився з нагоди дістати більше грошей на її розвиток завдяки моєму вчинкові. Але мене все це не обходило; я вирішив відмовитися від допомоги гуртка на квиток. Мав свої заощадження, яких більше не потребував, і хотів перед смертю влаштувати собі невеличку відпустку від сірого життя клерка. Мені запропонували послуги проповідника і так звану «кімнату з Кораном» на останні дні, від чого я ввічливо відмовився – мовляв, маю Коран вдома. Не могло бути нічого безглуздішого за ці мантри.

Адже, смішно було б це приховувати, я давно не мав жодної віри в справу, якій усі ми колись так щиро й беззастережно віддавалися під проводом Мустафи. Нехай це був мій спосіб ефектного виходу зі світу. Так – дехто йде на такі речі з віри, мене ж ціле моє життя до цього провадила зневіра. І ось тепер я сидів на висоті десяти тисяч метрів у бізнес-класі двоповерхового аеробусу, і тримав у руках багатоілюстрований часопис авіакомпанії, рейсами якої літав хіба що мій бос.

Один із 99% – на місці 1%.


Саме тоді – ані на секунду раніше – я відчув свою безмежну владу над цими двомастами придурками. Може, це була якраз влада одного проти дев’яноста дев’яти. Доти я був сліпим знаряддям, зброєю в чужих руках, руках Мустафи; миттєве рішення обернуло мене на повновладного хазяїна. Я аж затрусився від щастя. «Всратись можна, – подумав я, вмощуючись зручніше, наче перед телевізором. – Шкода, що не дадуть закурити».

Далеко на обрії, скільки можна було бачити з висоти, вимальовувалися вже далекі райські острови. Моя подорож до раю потроху добігала завершення. Голова, до того наче п’яна, раптом випрозоріла й запрацювала з шаленою ясністю. Тепер час. Я встану, неквапно пройду до туалету, дістану фляжку з-за бачка, повернуся в салон, непомітно висмикну детонатор, мене розірве на клапті, і я вже не бачитиму, як величезне двопалубне одоробло затанцює в повітрі, витрушуючи з черева в море тіла і душі.

Або не встану, не пройду, не дістану, не повернуся. Не висмикну. Я став володарем цього аеробуса. На коротку мить, тридцять, п’ятдесят секунд я став Богом, про якого ніхто не здогадувався. Вперше в житті я мав владу над іншими, а не інші – наді мною. І я відчував цю владу на смак, і її смак не був солодкий. Він був масно-олійний: це був смак С4.

Я сперся на бильце, щоб уставати, але відчув, що наді мною хтось стояв.

Усередині, де ще недавно горіло моє особисте пекло, раптом стало холодно, як у землянці, де всі повимерзали. «Невже викрили?» – відзначив я думку і рвучко зиркнув д’горі.

«Вітаємо вас», – до мене всміхалися медові очі стюардеси, що розлила була на мене суп. Вона сказала ще щось, тільки я не почув, бо мої вуха наче раптово залила свинцево важка вода. Пластид мусив якось просочитися крізь зав’язку в мій шлунок, і легке отруєння тепер прогресувало.

«Пардон, панночко, – ледве поворушив язиком я. – Що ви кажете? Дуже тихо й швидко ви балакаєте».

«Наша авіакомпанія вітає вас із перемогою в лотереї для пасажирів наших міжнародних рейсів. Ви стали щасливим володарем 500 тисяч євро, які ми перерахуємо на банківський рахунок, з якого зроблено оплату за квиток. Ви можете повторно ознайомитися з правилами лотереї і нашими фінансовими правилами будь-коли, як вам заманеться. Вітаємо вас; я дуже за вас рада».

Ця каштанова усмішка була за мене рада. Я мріяв у своєму житті про все, що завгодно, крім 500 тисяч євро. Мені здалося, я побачив їх у дрібних смарагдових латках сотні островів, над якими ми пролітали.

Далі все моє поле зору заповнив непристойний червоний рот між чорних кучерів, рот Мустафи. «Відкривати очі засліплим братам на ніщоти їхнього життя, – чітко артикулював він. – Відкривати очі. Братам. На ніщоти їхнього життя. Ніщоти їхнього життя. Їхнього життя. Життя».

Я востаннє визирнув в ілюмінатора. Латки наче поближчали; схоже, ми вже почали знижуватися.

Поки літак ще не зайшов на посадку, я натис кнопку і, коли стюардеса рабськи всміхнулася до мене, спитав:

«Перепрошую, мене цікавлять дві речі. Ваш телефон і як мені отримати бонусні милі за цей рейс».



Роман Горбик

About

Народився в Києві. Глобалізацію і медіа вивчав в університетах Орхуса, Амстердама і Гамбурга. Статті і есеї друкував в Україні, Данії, Бразилії, Швеції та Німеччині.


© "Урбаніст", 2014 - 2015. Усі права застережено. Передрук із гіперпосиланням на сайт