P1360039

Жити швидко, померти молодим

Ґрати на вікні піддалися з першого разу. Варто було лише підважити їх держаком знайденої в гаражі лопати. Рипнули недбало вкручені шурупи, й залізяка повалилася в траву.

Із шибкою уже не церемонився. Просто зацідив першою-ліпшою цеглиною в скло, а тоді ще однією позбивав скалки, що лишились висіти. Саме достатньо місця, аби залізти до будинку.

Чоловік так і зробив – підстрибнув, сперся руками й уже перекинув одну ногу, коли раптом спинився, наче щось згадавши. Тоді зістрибнув назад і намацав повалені ґрати. Лізти із залізякою під пахвою було складніше – важко дихав і ледь не втратив рівновагу. Зрештою здогадався зібрати кілька цеглин і скласти їх одна на одну. Залізши всередину, приставив назад ґрати. Ухопившись за арматуру, щосили потягнув на себе, аби перший-ліпший подув вітру не зірвав їх із вікна. Якщо не брати до уваги уламки битого скла на траві, вікно виглядало неушкодженим.

Якби хтось раптом посеред ночі проходив повз будинок на майже безлюдному хуторі, він би помітив, як у щільно запнутих фіранками вікнах увімкнулось світло. І одразу ж знову згасло.


- Саня, ну ти відкриєш чи ні? Там дошку просто треба припіднять і підставить.

Саша морочився із ворітьми вже другу хвилину, але все ніяк не міг зафіксувати стулки. Як тільки брався за одну, друга одразу ж зачинялась. Зрештою Юра не витримав.

– Стій де стоїш і тримай її!

– А як же ти?…

«Як-як…», – пробурмотів під ніс Юра. У салоні сиділи дівчата, тому улюблену армійську приказку довелося завершити подумки.

P1190119

В армії він заганяв «козлика» на естакаду з першої спроби, не скидаючи швидкість. Одного разу навіть, посперечавшись на три пачки цигарок, загнав бампером цвях у дерев’яний стовп.

Юра трохи здав назад, оцінив габарити. Напіввідчинені ворота були сантиметрів на десять ширші за рудий «москвич». Більшого йому не треба. Переключив передачу, натис педаль, і автомобіль плавно заїхав у двір, не торкнувшись воріт.

– Усе, приїхали, вигружайся! – посміхнувся дівчатам у дзеркало. Юра розумів, що вони не зможуть вповні оцінити ювелірну майстерність водія, але все одно було приємно.

Подружки випурхнули з салону та заходились потягуватись, розминаючи затерплі за час поїздки суглоби. Аліна була у світло-жовтій сукні, порив вітру щільно притис легку тканину до тіла, окресливши усі принадні вигини. Щойно її побачивши, він подумав, яка вона несхожа на Сашкову Лізу: та була засмаглою брюнеткою, худою, аж кістлявою, із ледь окресленими грудьми. Чорт його розбере, що Саня знайшов у цій пацанці. Аліна ж – повна протилежність, сіроока білявка із світлою, аж прозорою шкірою, соковита, усе при ній. Прямо тобі білий налив, згадав Юра свій улюблений сорт яблук. Алінині яблучка самі просились стиснути їх так, щоб аж пирснули соком.

Дівчатка про щось пошепотілись і разом рушили в бік лісу. Юра провів їх поглядом і вийшов з машини: треба було розвантажитись і загнати авто в гараж. Обійшов «москвича» з обох боків, аби переконатись, що ворота не лишили на ньому жодної подряпини, і відкрив багажник.

P1190069

Всередині лежали щільно складені кошики із їжею, каструля із замаринованим за батьковим рецептом м’ясом, власноруч виточені шампури, скатертина та укривала, пляшки з вином. Саня підійшов ніби щоб допомогти, але насправді лише стояв і дивився.

– Юрка, я цигарки забув купити.

– Ну ти чортяка! І що тепер, кізяки курити? У мене півпачки лишилось!

– Та закрутився із цими зборами, забув. Слухай, ти ж казав, тут сільпо є? Давай я зганяю, а ти відпочинь з дороги поки?

Юра вишкірився у відповідь. Намагання Сашка схитрувати виглядали так жалюгідно, що хотілось зареготати. Навіть якби почалася війна, Юра не пустив би його за кермо батькового «москвича».

– Я сам з’їжджу, а ти поки занеси продукти в льох і вогонь розведи. На, тримай ключі.

Перед виїздом власноруч зафіксував обидві стулки воріт: звісно, він би й так виїхав, але навіщо дурно ризикувати машиною. Засмучений Саня із сумками в обох руках поплентався до хати, кинувши через плече: «Візьми ще пивка, а то у мене від цього вина срачка починається».

На хуторі, де жила тітка Гася, магазину, звісно ж, не було. До сільпо треба було десять хвилин їхати в село. Там же знаходились і сільрада з колгоспом, до якого були приписані кільканадцять хат посеред лісу, які за старою звичкою усі називали хутором. Для тітки Гасі цей шлях уже давно був нездоланним, добре, якщо їй вдавалось дочимчикувати до сусідів, які допомагали по господарству. Стара вже давно не мала сил не те що порати худобу, а навіть погодувати курей. Після останнього серцевого нападу батько психонув і мало не силоміць забрав тітку до себе в місто.

У місті Гася не давала нікому жити й постійно переживала за покинуте господарство, на якому з цінних речей лишились хіба що дореволюційні перини, на яких, як підозрював Юра, робили ще саму тітку Гасю. Хай там як, раз на два тижні батько мав навідуватись на хутір, аби пересвідчитись, що злодії не спокусились столітнім дрантям, і на підтвердження цього привозити щось із тітчиного шмаття, яке їй чомусь терміново знадобилось.

Щойно Юра повернувся з армії, батько переклав цей почесний обов’язок на синівські плечі. Той уже кілька разів трусився туди й назад в електричці, а тоді в автобусі, і ніяк не очікував, що батько хоч колись довірить йому новенький «москвич».

Юра із задоволенням провів пальцями по шкіряній оббивці керма, панелі приладів, вдихнув запах шкірозамінника у розігрітому сонцем салоні. Просто диво, а не авто: плавні лінії кузова, легкість обрисів, м’якість. Машина нагадувала Юрі привабливу жінку.

В армії він був віртуозним шофером ГАЗ-69 – «козлика» – як усі його називали. Сидячи в суцільнометалевій кабіні, солдат відчував себе частиною машини, вібрації двигуна зливались із серцебиттям, а в шумі двигуна він розрізняв більше інтонацій, ніж в армійських наказах.

Новенький "Москвич" збуджував, як жінка

Після суцільнометалевого «козлика» сісти за кермо «москвича» було так само незвично, як зняти форму і перевдягнутися в цивільне. Ця запаморочлива легкість, яка спершу лякає, ніби ти опинився голим посеред вулиці, але потім наповнює тебе відчуттям власної сили, ніби велетня в країні ліліпутів.

Сільпо виявилось просторою, щойно побіленою будівлею. Юра купив цигарок із запасом і чотири пляшки пива.

Коли повернувся, ворота все ще були настіж відчиненими, зустрічати його ніхто не вийшов. Юра загнав машину в гараж, зачинив подвір’я і пішов шукати друзів.

Саню із Лізою знайшов одразу за хатою. Він стояв, спершись спиною на паркан, Ліза притулилась до нього, сукнях на грудях була розтібнута, пальцями Саня міцно стискав її сідниці. Юра миттєво розвернувся та рушив в протилежний бік.

Серце в грудях скажено гупало. Аліну знайшов біля вогнища, вона різала овочі на вкопаному посеред саду столі. Побачивши Юру, усміхнулась, опустила очі і почервоніла. Не було сумніву: вона знала, чим зараз займається подруга.

– Тобі щось допомогти? Води, там, принести?

– А… ні-ні, Саша уже… Ай! – рука із ножем зісковзнула, овочі полетіли на землю. Порізаний палець вона інстинктивно піднесла до губ.

– Сильно порізалась?

– Здається, обійшлось малою кров’ю, – Аліна дістала пальчик з рота і зосереджено його роздивлялась, потім перевела погляд на нього, і вони удвох розсміялись.

Юра нахилився, аби підняти розсипану городину, Аліна стояла так близько, і… він відчув цей важкий жіночий запах. Те, як пахне від жінок у ці дні, ні з чим не переплутаєш.

Хороший настрій миттю випарувався. «Чорт, що цей козел собі думав. Запросив на його шашлики, привіз на машині, він посеред білого дня трахає свою бабу просто за хатою, а для мене вони взяли подружку із цими ділами?!»

– Я піду пройдусь, – із цими словами відкрив об край стола пляшку пива, ще одну поклав у кишеню штанів, і пішов у бік лісу.


Повернувся Юра, як уже сутеніло. Ліс навколо хутора він знав добре й не боявся заблукати, але рано чи пізно треба ж було повертатися. Пиво давно скінчилось, а в животі бурчало.

Від вогню приємно пахло смаженим м’ясом. Аліна одразу ж підскочила до нього.

– Ми уже хвилювались і хотіли просити Сашу піти тебе шукати, – вона так щиро йому зраділа, що Юрі навіть стало соромно.

– Дарма хвилювались.

– Нам Саша розказав, що тут до війни відьма жила.

– Ааа. Бабусині казочки розповідати – це він уміє.

Тітка Гася часто розповідала, що через три хати від неї жила старезна відьма, до якої вчащали жінки із навколишніх сіл, та що там, навіть голова сільради якось був заходив. На самому початку війни відьму вбили чи то німці, чи то – тут тітка стишувала голос – іще хтось, але відтоді, як казала тітка, хутір був проклятий.

– Мені тепер від вогню й на кілька кроків відійти страшно, – Аліна важко дихала, а очі підозріло блищали. Юра перевів погляд на стіл: одна пляшка вина порожньою лежала в траві.

– Ага, я бачу, – усміхнувся й собі.

– Пішли, я тобі відклала твою порцію – вона взяла його за руку й повела до розстеленої на землі скатертини. Поряд були розстелені укривала, на одному обійнявшись сиділи Саня із Лізою. Аліна сіла на друге, витягнувши ноги.

– Юр, давай розливай другу! – Саша уже теж був підхмелений.

Він обійшов по колу, розливаючи по склянках вино, після чого сів поряд із Аліною і підсунув поближче тарілку.

– Пропоную тост за наших чарівних дам!

Кажуть, на хуторі колись жила відьма

М’ясо було просмажене ідеально. Мариноване із оцтом, цибулею та перцем, просто тануло в роті. Він жадібно поглинав шматок за шматком, заїдаючи цибулею та хрумким огірком, запиваючи холодним, злегка кислуватим вином. Аліна завела руки за спину і, спершись долонями об землю, вигнулась, подавшись усім тілом у бік багаття. Сукня на грудях напнулась, а поділ трохи задерся. Вона обернулась, спіймала його погляд і усміхнулась.

Поступово друга пляшка закінчилась, а за нею і третя. Полум’я жевріло, ледь-ледь освітлюючи тарілки на скатертині. У голові приємно гуло. Юра допив вино і ліг на простирадло, поклавши ноги на коліна Аліни. Вона дивилась на нього з усмішкою і гладила волосся, обличчя, сягала пальцями під сорочку. Небо було затягнуте хмарами, але її очі блищали яскравіше за всі зорі цього світу. Із сусіднього простирадла долинало муркотіння Лізи, але Юрі вже було байдуже. Усе, чого він хотів – і далі лежати в неї на колінах і відчувати, які ніжні пальці торкаються його шкіри. Здавалось, він міг би так лежати вічно, але… але… Природа брала своє.

– Я зараз,  – прошепотів він і пішов на подвір’я, завернув за хату і, не вагаючись, переліз через паркан та розстібнув штани. Звук власного ж дзюрчання чомусь дуже його розвеселив, він ледь стримався аби не засміятись. Завершивши й застібнувши ширінку, переліз назад через паркан.

Коли повертався, з-за хмар вийшов місяць. Юра завернув за хату у сад і отетерів. У залитому місячним сяйвом  садку не було ні душі. Ані розстеленої скатертини, ані тарілок з їжею, ані пляшок. Навіть вкопаний у землю стіл кудись подівся.

– Ей! Ви де? Ви чого? – гукнув він у темряву.

Раптом він здогадався – це Саня вирішив провернути один зі своїх ідіотських жартів. Дочекався, коли він піде відлити, а тоді залив вогонь, згорнув скатертини і з дівчатами десь заховався.

– Ну добре, добре, розіграли ви мене. Виходьте, – Юра ще раз обвів поглядом сад. Треба ж таке. Вирішив помститись за те, що не дав покататись на «москвичі». Мабуть, викопали ніжки стола, поки він гуляв по лісу. Його б енергію та в мирне русло.

– Та виходьте вже! Саня! Аліна! Ліза!

Темрява мовчала. У Юри знову почав псуватись настрій: жарт затягнувся. Він підійшов до багаття. Дивно: Юра міг би заприсягтись, що раніше воно було кількома метрами лівіше, і не обкладене камінням, як зараз. Він нахилився і торкнувся попелу. Пальці обпекло холодом: на цьому місці як мінімум кілька днів, а то й тижнів, ніхто не розводив вогню.

P1350832

Юра випростався і ще раз озирнувся. Тепер він помічав, що садок виглядав незвично: деякі старі дерева зникли, натомість невідомо звідки з’явились нові. Він відчув, як із низу живота по всьому тілу розливається мерзотно-холодне відчуття страху.

Розвернувшись, побіг на подвір’я, смикнув двері гаража. Вони чомусь були незачиненими. «Москвича» всередині не було.

Руки тремтіли. Він відчув, як до горла криком підступає паніка. Треба заспокоїтись. Заспокоїтись! Треба знайти безпечне місце і все обдумати. Але де тут заховатись? Він уже кляв себе за те, що так голосно кричав. Де тут заховатись?

Ґрати на вікні піддалися з першого разу. Варто було лише підважити їх держаком знайденої в гаражі лопати.


- Молодий чоловік, ну чого ви до мене пристали? У мене тут кожен божий день по сто чоловік проходить, як я вам їх усіх пам’ятать буду?

Тітка взяла з прилавку чек і сховала у кишені синього фартуха, ніби ставлячи крапку у розмові. Їй було добре за п’ятдесят, добре в тілі, із фарбованим волоссям. Витиснути з неї відповідь не було жодних шансів. Вона роками боронила цей магазинчик від усіх сільських пияків і волоцюг, такі, як я, їй були на один зуб.

– Послухайте, – я знову простягнув до неї мобільний. – У нього прогресуюча деменція. Склероз у нього! – одразу ж виправився, побачивши спантеличення на її обличчі.

Після слова «склероз» по її обличчю майнуло щось схоже на зацікавленість, а може навіть на співчуття. Я ухопився за соломинку.

– Склероз у нього, він не пам’ятає ні що було вчора, ні позавчора. Вийшов з дому і зник, третій день не можем знайти. Сусіди бачили, як він сідав на автобус до вокзалу. Лікарі кажуть, що треба його шукати в місцях, де він бував молодим. А тут десь на хуторі у його родички хата була, він часто приїздив. Може, він у вас пиво купував, чи цигарки? Чи попутку ловив?

– Ох, ну показуйте уже. Лєна! Лєна, чуєш, іди сюда! – погукала вона молодшу продавщицю, яка саме фігурно розставляла на полицях мінералку. – Ось тут дід пропав зі склерозом, кажуть, до нас заходив пиво куплять, ти не впізнаєш?

Я простягнув до них мобільний і повільно гортав фотографії старого. Він останніми роками не любив фотографуватись, ми ледве знайшли кілька фотокарток, де він був подібний на себе нинішнього.

– Нє, не було такого. Тут приїжджі всі молоді і на машинах, діди всі наші, я би зразу пізнала, – відповіла молодша.

Їй ледве було за двадцять, симпатична дівчина, навіть незмінний синій фартух, здавалось, вигідно підкреслює фігуру. Ніби на підтвердження її слів старша голосно зітхнула. Що ж, я принаймні спробував. Лишалось тільки подякувати їм обом, попрощатись і піти. Уже в дверях тітка мене гукнула:

– А він вам хто, родич?

– Так. Щось на зразок.

– Ви не переживайте, ще знайдеться. У мене в мами було таке, я знаю. Ви його цей, як знайдеться, так глядіть уже. Я маму на ключ закривала, як піти треба було. Воно наче й не годиться із батьками так, але що ж робить.

– Так, дякую. Так і зробимо.

– І не переживайте!

– Добре, дякую. До побачення! – відказав, уже зачиняючи двері.

Ще здалеку зауважив, що Славки в машині немає. Сів за кермо і чекав, не вмикаючи двигуна. За кілька хвилин з рипінням відчинились двері туалету, захованого в глибині двору, і звідти вийшла Славка, тримаючи сумочку. У білосніжному пальті, із розсипаними золотистими кучерями посеред сільської автобусної зупинки із обшарпаним магазином та покоцаним асфальтом вона була схожа на алебастрового янгола. Дуже виснаженого, засмученого, втомленого янгола.

88_big

Сівши в машину, вона першим ділом потяглась до пачки цигарок. Останніми днями я дозволяв їй курити скільки завгодно і утримувався від будь-яких коментарів на цю тему.

– Вони кажуть, що його не бачили, хоча біс його знає, може, просто хотіли відчепитись від мене. Ну нічого, зараз поїдем шукати ту хату. Як там твоя мама казала, перший поворот наліво після пам’ятника?

Славка курила мовчки. Вона більше не плакала, але сірі очі світились якимось особливим блиском, ніби грозові хмари в призахідному сонці.

– Дивно взагалі, це твій дід, а ти жодного разу тут не бувала…

Я дочекався, поки вона загасить недопалок, і завів машину.

– Знаєш. Тільки ти не подумай нічого. Просто спало на думку. Це ж далеко не найгірше, що могло із ним трапитись. Лікарі кажуть, що його пам’ять відмирає поступово, від останніх років до самої юності. Зараз він має жити десь у шістдесятих. Він не втратив роботу. Не тягався по цих нескінченних лікарнях. Твоя бабуся ще не померла.  Та що там, вони із нею щойно тільки познайомились. Твоя мама має в них ще тільки народитись. Чесно кажучи, у свій час я теж хотів би так…

– Як – так? – нарешті відповіла вона.

– Жити швидко. Померти молодим.



Антон Кушнір

About

Письменник. Диджитальний махновець. Громадський активіст.


© "Урбаніст", 2014 - 2015. Усі права застережено. Передрук із гіперпосиланням на сайт