Messie_mess_1

Колекціонер

Після від’їзду Марти квартира спорожніла. Вона вивезла усе, що змогла. Усе, що не розтрощила під час наших сварок, які в останній місяць траплялись мало не щодня. Окрім покоцаних меблів, мені лишився продавлений матрац, ноутбук та холодильник. Посуд, який не вдалося розбити, Марта повикидала у вікно. Дещо я встиг зібрати. Чайника не було також, тож воду доводилось кип’ятити в каструлі. Дивлячись, як утворюються бульбашки на дні, я згадував про зелений чайник Степановича. Сам Степанович користувався подарованим онуками електричним, але не могло бути й мови про те, щоб позичити в нього зелений чайник.

Дідусь та бабуся дружили зі Степановичем сім’ями. Онуків Степановича, як і мене, відсилали погостювати в діда на канікулах. Ми сиділи в них на кухні і баба Люба – дружина Степановича – розливала нам чай із зеленого чайника.

Степанович був геологом. На стінах у квартирі висіли мутні чорно-білі фото, з яких дивились бородаті чоловіки у брезентових куртках із рюкзаками-колобками. Вздовж стін стояли різнокаліберні стелажі, серванти та шафи. Окрім стандартного радянського набору – книжок, керамічних фігурок та кришталевого посуду – у шафах зберігались колекції мінералів, листівок та сувенірів із робочих поїздок Степановича.

Порпатись у цих скарбах Степанович дозволяв лише під його суворим наглядом. Ми обирали якийсь із ящичків, несли його в кімнату, де Степанович як на троні сидів на своєму улюбленому кріслі-гойдалці. Якщо він був у настрої, то годинами міг розповідати історію кожного дрібного камінчика.

Після смерті діда квартира дісталась мені. Я встиг вирости, поїхати в інше місто на навчання, одружитись, повернутись назад із Мартою та розлучитись. Степанович, здавалось, анітрохи не змінився. Ми вітались, зустрічаючись на сходах, але до себе він більше не запрошував.

Після смерті баби Люби він завів звичку гуляти по району із молотком та рюкзаком, збираючи різний мотлох. Сусіди вважали його божевільним, але мені здавалось, що старий просто нудиться.

Знайшли Степановича у кріслі-гойдалці. Коли висадили двері, з квартири тхнуло так, що всі очікували знайти розкладений труп. Однак то був запах сотень, тисяч речей, якими помешкання було забите мало не під стелю.

На те, щоб усе це винести, пішло кілька днів. Я допомагав онукам виносити пакети зі сміттям. Усе цінне зі спадку покійного вмістилось у кілька коробок. Що робити із рештою – хатнім начинням, меблями та колекціями – було неясно. Везти їх в інше місто ніхто не хотів, але й викидати було шкода. Коли я запропонував забрати речі Степановича до себе, онуки зітхнули з полегшенням.

Я вивчав скарби покійного кілька тижнів. Кип’ятив воду в зеленому чайнику і з великою чашкою чаю сідав із нею на крісло-гойдалку, беручи на коліна якийсь із ящичків. Сьогодні мені трапилась одна з останніх колекцій – одноразові запальнички, поламані та непрацюючі, дбайливо розсортовані та підписані. Зачудовано роздивившись, я повернув ящик на місце та пішов мити чашку.

Чашка була велика, із відбитою ручкою та зображенням кудлатого собаки. Я знайшов її кілька днів тому, просто під своїми вікнами. Це напевно була одна з тих, які Марта в гніві пожбурила крізь вікно. Хоча я й не пригадував, щоб у нас така була. Я витер чашку рушником та поставив на поличку. Мені спало на думку, що ручка від неї має бути десь там, у траві. Треба буде увечері повернутись і як слід обшукати весь двір.



Антон Кушнір

About

Письменник. Диджитальний махновець. Громадський активіст.


© "Урбаніст", 2014 - 2015. Усі права застережено. Передрук із гіперпосиланням на сайт